ІІІ. ВІДУМЕРЛІСТЬ СПАДЩИНИ.

В статті 1277 ЦК України зазначено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а  також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Для аналізу надійшло 6 справ даної категорії. Слід зазначити, що суди в основному правильно вирішують зазначені справи. Звертаються до нотаріальної контори з запитом про наявність спадкових справ після смерті спадкодавців, і тільки  після того, як було встановлено в суді факти про відсутність спадкових справ, після смерті спадкодавців, задовольняли заяву про визнання  спадщини відумерлою.

Так, 2008 року  міська рада   звернулася до   суду   з заявою про визнання спадщини після смерті Особи 1 відумерлою. В заяві зазначали, що після смерті  2005 року Особи 1 відкрилась спадщина, яка складалася з 7\20 частин житлового будинку Інформація 1. Згідно з листом  державної нотаріальної контори, спадкова справа після смерті Особи 1  відсутня. Рішенням   суду   заява була задоволена, спадщина після смерті Особи 1, померлого 20.02.2005 року, яка складається з 7\20 частин житлового будинку Інформація 1 визнана  відумерлою та передана у власність територіальної громади.  

ІV. НЕДІЙСНІСТЬ ЗАПОВІТУ.  ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ. ЗМІНА ЧЕРГОВОСТІ ОДЕРЖАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ, УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ, РОЗПОДІЛ СПАДКОВОГО МАЙНА.

Справи пов’язані зі спадкуванням, є досить специфічні за своїм характером, оскільки при їх розгляді немає найбільш зацікавленої особи – спадкодавця.

Особливість заповіту полягає в тому, що цивільно-правові наслідки настають не негайно, після належного волевиявлення у відповідній формі, а лише після смерті особи, яка його уклала. Тому питання щодо дійсності заповіту зацікавлені особи можуть ініціювати лише після смерті спадкодавця, тобто після відкриття спадщини, коли заповіт набуває реальної сили.

Чинне законодавство не передбачає спеціальних строків давності за позовами про визнання заповіту недійсним, тому до таких позовів слід застосовувати загальний трирічний строк позовної давності.

Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Заповіт може бути визнано абсолютно недійсним з часу його укладення у разі, якщо: заповіт уклала особа, яку визнано в судовому порядку недієздатною або котра не досягла віку заповідальної дієздатності; заповідач не підписав особисто заповіт і за його проханням заповіт не підписаний іншим громадянином; за проханням заповідача заповіт підписано особою, яка не мала права його підписувати; заповіт посвідчений особою, якій чинне законодавство таких повноважень не надає.

Підстави визнання заповіту недійсним можуть бути встановлені і після відкриття спадщини: складання іншого заповіту який, по суті, скасував попередній; встановлення обставин, які створили волю заповідача на момент укладання заповіту ( насильство, обман, помилка); встановлення факту, що на момент складання заповіту заповідач не здатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Заповіт може бути визнано недійсним в певній частині, якщо: заповідач позбавив права на спадщину обов’язкових спадкоємців; розпорядився всім майном, хоча йому належала лише частка ( наприклад, не врахував частки подружжя в спільному майні подружжя), умовами отримання спадщини, визначені в заповіті, суперечить законодавству, обмежують правоздатність спадкоємця, є аморальним або недієздатним.

Для дійсності заповіту необхідно не лише з’ясувати волю особи, яка бажає складати заповіт, а і належним чином оформити волевиявлення. Саме нотаріальна форма заповіту дає змогу: впевнитися у вільному волевиявленні заповідача, з’ясувати істинний зміст заповіту, запобігти прийняттю поспішних, необміркованих рішень, особливо під впливом сторонніх осіб, скористатися порадами фахівця, і головне, уникнути обставин, які надалі суд може визнати підставами для визнання заповіту недійсним.

Заповіт може посвідчувати як державний, так  і приватний нотаріус. Право посвідчувати останню волю заповідача надано і певним посадовим особам – головному лікареві, капітану судна, начальнику виправно-трудової установи.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним. якщо буде установлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі. При зазначених обставинах заповіт може бути визнано недійсним  з наданням відповідних доказів цієї обставини. Наприклад, складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.

Для узагальнення надійшло   шість справ  даної категорії. Проаналізувавши дані справи слід зазначити, що суди в основному правильно вирішують дані спори, проте, допускаються помилки, в матеріалах справи відсутні відповідні докази на підтвердження зазначених обставин, при ухваленні рішень суди припускають порушення норм процесуального і матеріального права.

Так, Особа 1  звернулася з позовом до Особа 2, треті особи ЖСК ,  державна нотаріальна контора,  про визнання заповіту недійсним, про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, зазначивши, що 31.10.2007 року померла її бабуся Особа 3, на праві приватної власності їй належала однокімнатна квартира. Єдиним спадкоємцем за законом першої черги був її син (батько позивачки) Особа 4, який помер 2005 року, тобто раніше бабусі. Після смерті спадкодавці, в установлений законом строк, вона подала заяву про прийняття спадщини, як спадкоємниця за правом представлення, згідно ст. 1266 ЦК України, але дізналася, що на день смерті Особа 3 залишила заповіт на ім’я відповідачки Особа 2, котра являється зовсім  сторонньою особою. На день смерті спадкодавці виповнилося 72 роки, її стан здоров’я погіршився, почастішали випадки несприйняття нею дійсних подій, правильної життєвої орієнтації,  через невеликий проміжок часу після складання заповіту покінчила життя самогубством, тому просила визнати заповіт недійсним посилаючись на ч. 2 ст. 1257 ЦК України, оскільки волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало її волі.

Рішенням суду від 22 жовтня 2008 року в задоволення позовних вимог було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що  при складанні заповіту, Особа 3 усвідомлювала значення своїх дій та керувала ними, волевиявлення було вільним, в момент заповіту остання була дієздатною, алкогольними та наркотичними напоями не зловживала, на обліку в психіатричних закладах не перебувала, за медичною допомогою не зверталася. Що стосується самогубства заповідачки, то суд зазначив, що ця подія сталася майже через два роки після складання заповіту.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 03 грудня 2008 року  рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Особа 1  звернулася до   суду   з позовом про визнання  недійсним заповіту її батька, зазначивши, що її батько знаходився у фактичних шлюбних відносинах з відповідачкою Особа 2, зловживав спиртними напоями, остання споювала його, примусила батька скласти заповіт на неї, тому вважала, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Задовольняючи позов, і визнаючи заповіт недійсним, районний суд  послався на показання свідків, які були суперечливі, з яких вбачалося, що померлий зловживав спиртними напоями, інших достовірних доказів, які б підтверджували зазначену обставину  в матеріалах справи не було.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 04 березня 2008 року рішення районного суду було скасовано в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним було відмовлено,   у зв’язку  з недоведеністю позову.

Особа 1 звернувся до   суду  з позовом  про визнання заповіту недійсним, укладеного його дружиною Особа 2, померлою  2003 року. Позивач вважав, що заповіт є недійсним, так як в заповіті не правильно вказано місце народження Особа 2  та відсутні паспортні дані заповідача. Рішенням   суду   від 30 вересня 2008 року позов   задоволено,  заповіт визнано недійсним.

Ухвалюючи рішення про визнання заповіту недійсним суд виходив з того, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми та правил посвідчення.

При цьому суд першої інстанції не врахував, що за ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання вчинення правочину стороною, вимог, які встановлені ч. 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України вимог вільного волевиявлення учасника правочину та вимог щодо вчинення правочину у формі, встановленій законом. Розбіжності у назві місця народження заповідача, які зазначені у заповіті та у її паспорті не свідчать про складення заповіту з порушенням письмової форми і правил посвідчення, також не свідчать про порушення вільного волевиявлення заповідача при складенні заповіту.

Рішення було оскаржене в апеляційному порядку. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області  від 09 грудня 2008 року зазначене рішення суду першої інстанції було скасоване, ухвалено нове рішення про відмову у задоволення позову.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та ( або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).

Особа 1, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої Особа 2  звернулася до   суду   з позовом про визнання заповіту недійсним, зазначивши, що  2005 року помер батько її чоловіка Особа 3.  ЇЇ чоловік Особа 4, помер  2007 року.  Вона з неповнолітнім Особа 2   є його правонаступником. 14 вересня 2005 року Особа 3   склав заповіт, згідно яким все своє майно заповідав Особа 5  своїй сестрі. В обґрунтування    вимог зазначалося, що  на час складання заповіту  батько перебував в стані, коли не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. На підтвердження зазначених обставин посилався на висновок акту посмертної судово-психіатричної експертизи № 512 від 15.09. 2006 року, в якому зазначено, що на момент підпису заповіту 14.09.05 року Особа 3  знаходився в стані порушеної пам’яті, тому він не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними, на історію хвороби померлого, амбулаторну карту, показання свідків.

Рішенням   суду   від 04.10.2007 року в задоволення позову було відмовлено. Суд першої інстанції не взяв до уваги висновок експертизи, віднісся до неї критично, підставою для цього стало пояснення приватного лікаря-психіатра, який пояснив, що покладений в експертизу діагноз виключає наявність психічного розладу. За клопотанням відповідача була призначена повторна судово-психіатрична експертиза від якої, відповідач в подальшому відмовився.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 23 вересня 2008 року рішення суду першої інстанції від 04 жовтня 2008 року було скасоване, ухвалено нове рішення, яким позов був задоволений, заповіт від 14.09.2005 року був визнаний недійсним.

Судами першої інстанції допускаються помилки по справах про визнання частково недійсним свідоцтва про права на спадщину виданого на підставі заповіту. При цьому визнається тільки частково недійсним свідоцтво про  право на спадщину, заповіт частково недійсним не визнається, що на думку автора узагальнення є неправильним.

Відповідно до статті 1301 ЦК свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб.

За проаналізований період в провадженні суду знаходилися і спори щодо тлумачення заповіту. Для узагальнення даної категорії надійшло чотири справи. Слід відмітити, що по суті спірних правовідносин судами в переважній більшості ухвалювалися правильні по суті рішення, проте,  допускаються помилки.

Тлумачення заповіту може бути здійснено після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України (ст. 1256 ЦК ).

Так, у  справі за позовом Особа 1  про тлумачення заповіту позивачка зазначила, що  її сестра Особа 2   померла  2008 року. Після смерті сестри залишилось спадкове майно – земельна ділянка на території Інформація 1. Право приватної власності на землю посвідчено Державним актом  від  2002 року. Сестра склала заповіт  2001 року, в  якому зазначено, що остання заповідає їй право на земельну частку пай. Просила постановити рішення про тлумачення заповіту померлої  2008 року Особа 2, який посвідчено приватним нотаріусом,  як про вираження волі померлої заповісти їй земельну ділянку, право власності на яку підтверджується державним актом. Рішенням   суду від 18.11.2008 року позов був задоволений. В резолютивній частині рішення суд зазначив « здійснити тлумачення змісту заповіту померлої  2008 року Особа 2, посвідченого приватним нотаріусом, як виявлення волі заповідати Особа 1  земельну ділянку площею Інформація 2  згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії Інформація 3.

 Таке тлумачення по зазначеній категорії справ, на думку автора узагальнення, є правильним.

Проте, за аналогічними позовами крім тлумачення заповіту визнавалися також право власності за заповітом на земельні ділянки, що є неправильним, оскільки  спадкоємець має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.

За проаналізований період в провадженні суддів знаходилися і спори щодо зміни черговості одержання права на спадкування (ч. 2 ст. 1259). Усунення особи від права на спадкування (ч. 5 ст.1224). Слід відмітити, що по суті спірних правовідносин судами в переважній більшості ухвалюються правильні по суті рішення, але й допускаються помилки.

У справі за позовом Особа 1  до Особа 2, Особа 3, третя особа   державна нотаріальна контора,  про усунення від права  спадкування з підстав передбачених ч. 5 ст. 1224 ЦК України, рішенням   суду   від 10.11.2008 року в задоволенні позову   було відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 24.12.2008 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Відмовляючи в задоволенні позову та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що спадкодавець була матеріально забезпечена, особисто отримувала пенсію, незважаючи на те, що вона була похилого віку, страждала на певні захворювання, між тим, будь-яких доказів, які б свідчили про перебування спадкодавця у безпорадному стані та не могла самостійно забезпечити умови свого життя, надано не було.

Слід зазначити, що під безпорадним станом слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Так, у справі за позовом Особа 1  до Особа 2  про встановлення факту проживання однією сім’єю, прийняття спадщини, зміну черговості одержання права на спадкування, визнання права власності на майно в порядку спадкування та за зустрічним позовом про визнання права власності на майно в порядку спадкування та виселення. Рішенням   суду   від 24.12.2007 року заявлені позовні вимоги   були задоволені. Суд визнав факт проживання позивачки з померлим однією сім’єю, факт прийняття спадщини померлим від його матері та визнав за позивачем право власності на 7\24 частину будинку. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано за Особа 2  право власності на 7\24 будинку.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області рішення   суду від 24.12.2007 року було скасовано ухвалено нове рішення.

Відмовляючи в задовленні позову  Особа 1  та задовольняючи зустрічний позов Особа 2, апеляційний суд виходив з того, що  відповідно до 1264 ЦК у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини.

За нормами ст. 1259 черговість одержання права на спадщину може бути змінена, якщо фізична особа протягом тривалого часу опікувалась, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

З матеріалів справи вбачається, що шлюб між позивачем і померлим було розірвано у 1987 році. У 1998 році позивачка купила собі інший житловий будинок і організувала своє особисте життя, доказів про те, що позивач був пов’язаний з спадкодавцем спільним побутом, взаємними правами та обов’язками зумовленими спільним проживанням суду не надано. Померлий одержував достатнє пенсійне забезпечення за віком і був матеріально забезпеченою людиною, особисто проводив будівельні роботи пов’язані з газифікацією будинку. Суду також не надано доказів про те, що померлий був у безпорадному стані.

За нормами ст. 1259 черговість одержання права на спадкування може бути змінена, якщо фізична особа протягом тривалого часу опікувалась, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві. Який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Оскільки позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження зазначених обставин в позові їй було відмовлено. Оскільки Особа 2, як спадкоємець другої черги за законом, своєчасно звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини то її зустрічний позов був задоволений.

Слід також зазначити, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’ю до набрання чинності цим Кодексом.

До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі ст. 1261 ЦК.

Проаналізувавши справи про розподіл спадкового майна слід зазначити наступне.

За загальними правилами частини другої статті 372 ЦК при поділі майна, що є у спільній сумісній власності, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення для справи.

У разі смерті співвласника приватизованого будинку ( квартири) частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними. Якщо інше не було встановлено договором між ними ( частина друга статті 370, частина друга статті 372 ЦК) Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

В цілому ці справи розглядаються судами правильно.

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ.

1.  Типовими помилками судів Запорізької області при розгляді справ про спадкування є неправильне визначення кола осіб, які мають відповідати за позовами. Передусім, йдеться про вирішення судом питань про права і обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі. Так, інколи суди не з’ясовували коло спадкоємців та, відповідно,  не залучали їх до участі у справі, не досліджували спадкові справи. Непоодинокі є випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визначення додаткового строку для прийняття спадщини і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб. Суди мають більше уваги звертати на процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб.  Зазначене призводить до набрання законної сили рішень, які ухвалені з порушенням норм процесуального і матеріального права, оскільки особи, прав і обов’язків яких стосується рішення суду, не будучи залученими до участі в справі, не оскаржують таких рішень.

Судам слід з’ясувати, що у  справах про спадкування  відповідачами   є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах  про спадкування. Нотаріуси, можуть за необхідності залучатися як свідки. Як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного заповіту позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.

У справах  про визнання додаткового строку для прийняття спадщини Державна податкова інспекція України ( її органи), нотаріальна контора не можуть бути відповідачами по даній категорії позовів, крім випадків, коли вони виступають як спадкоємці за заповітом.

2.   Зміст проаналізованих судових рішень дає можливість зробити висновок, що судами недостатньо вивчаються та неоднозначно застосовується  книга шоста ЦК 2003 року  (спадкове право),  та не враховуються істотні відмінності норм матеріального і процесуального права, які регулювали правовідносини щодо спадкування  ЦК УРСР 1963 року та які регулюють ці правовідносини  ЦК України 2003 року.

У разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК 2003 року і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Положення ЦК 2003 року застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Якщо спадщина відкрилась після 1 січня 2004 року суди не повинні задовольняти вимоги про встановлення факту прийняття спадщини, оскільки до даних правовідносин застосовуються положення ст. 549 ЦК УРСР 1963 року, які не можуть бути застосовані до спадщини, яка відкрилась після 1 січня 2004 року. Враховуючи положення статей 1268, 1269 ЦК, мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Судам слід мати на увазі, що з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини може звернутися особа, в якої право на спадкування виникло з набранням чинності ЦК  2003 року.

Суди повинні відкривати провадження в таких справах у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Визначаючи  спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину.       Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.

3. Судам необхідно більш повно з’ясовувати обставини справи, права та обов’язки сторін, перевіряти обґрунтованість їх доводів та заперечень, давати належну оцінку зібраним доказам та вирішувати спори відповідно до вимог закону.

При розгляді  справ  слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про права на спадщину.

Слід приділити велику увагу на категорію справ про визнання права власності на спадкове майно, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки,  в багатьох випадках судами задовольняються позовні вимоги фактично зі слів позивачів без надання ними будь - яких доказів, на підтвердження позовних вимог.

Вирішуючи питання пр<