Підстави спадкування.

Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (ч.1 ст.1223 ЦК).

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст.1233 ЦК України).

Зважаючи на те, що відповідно до ст. 1254 ЦК України заповідач має право скасувати або змінити заповіт, скласти новий заповіт, при вирішенні справ про спадкування за заповітом суду слід перевіряти чинність заповіту на час відкриття спадщини. Відомості про всі заповіти, складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавством порядку містяться в Єдиному реєстрі заповітів та спадкових справ.

Рішенням  від 13 березня 2008 року (суддя Куковенков С.В.) суд визнав за позивачкою, М.,  право власності в порядку спадкування за заповітом на ½ частину квартири (справа № 2-1123/08). При цьому чинність заповіту, ксерокопія якого надана позивачкою, судом не перевірена.

Аналогічні помилки допущені судом по справах №№ 2-1437/08 (суддя Горбунов В.Г.), 2-2317/08 (суддя Тимченко Л.М.), 2-2355/08 (суддя Франько М.Я.) та інших. 

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (ч.2 ст.1223 ЦК).

Вирішуючи питання про визнання права на спадщину за законом, суд має пересвідчитись у  відсутності заповіту спадкодавця, або неприйнятті спадщини спадкоємцями за заповітом.

Рішенням від 14 лютого2008 року (справа № 2-754/07 суддя Квітка О.М.) визнано право на квартиру, яка залишилося після смерті П., померлого 13 квітня 2002 року, за його дочкою, О.

При вирішенні справи суд обґрунтовано керувався нормами ЦК УРСР 1963 року, зважаючи на час відкриття  спадщини, встановив факт прийняття позивачкою спадщини відповідно до п.1 ч.1 ст.549 ЦК УРСР, яка не подала в нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини, але фактично вступила у володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця.

Відповідачем у позові зазначена дружина спадкодавця – Ю., яка постійно проживала разом з ним,  також прийняла спадщину (відповідно до п.1 ч.1 ст.549 ЦК УРСР) і є спадкоємцем першої черги.

Проте суд не звернув на це увагу і визнав за позивачкою право на все спадкове майно як за спадкоємицею першої черги за законом, позбавивши дружину спадкодавця права на спадщину.

Між тим, в матеріалах справи є ксерокопія заповіту спадкодавця на користь позивачки, посвідченого приватним нотаріусом Олександрійського міського нотаріального округу А., але немає відомостей про його чинність (виписки з Єдиного  реєстру заповітів).

Зважаючи на наявність заповіту, у суду не було підстав для визнання права позивачки на спадщину за законом, тому що відповідно до ч.2 ст.524 ЦК УРСР, яка регулює спірні правовідносини, спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

До того ж розмір належної відповідачці частки, яка відповідно до ст.535 ЦК УРСР має право на обов’язкову частку у спадщині як непрацездатна дружина, залежить від підстав спадкування: при спадкуванні за законом частки спадкоємців першої черги є рівними, а при спадкуванні за заповітом розмір обов’язкової частки згідно із зазначеною нормою складає не менше 2/3 частки, яка належала б їй при спадкоємстві за законом.      

Спадкування за законом здійснюється почергово. В зв’язку з цим суд має встановити спадкоємцем якої черги є позивач.

Проте, по справі № 2-4302/08 (суддя Куковенков С.В.) суд не встановив спадкоємцем якої черги є позивачка, Щур Л.Д., яка просила визнати за нею право на будинок, що залишився після смерті Кравцової О.В., померлої 22 квітня 2008 року, яка була подругою матері позивачки.

В рішенні суд безпідставно послався на ст.1266 ЦК, яка передбачає спадкування за правом представлення.

Викликає сумнів обгрунтованість висновку суду про те, що позивач В. (1960 року народження) є спадкоємцем четвертої черги після смерті О. (1947 року народження), яка померла 28 вересня 2007 року. До складу спадкового майна входить земельна ділянка площею 6,00 га, розташована на території Михайлівської сільської ради Олександрійського району.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що з 2000 року проживав разом з О. однією сім’єю в належному йому будинку в с.Ульянівка Олександрійського району. На підтвердження цього надав лише ксерокопію довідки, підписаної головою Ульяновської сільської ради без номера і дати видачі. 

Між тим у позові і довідці Михайлівської сільської ради про те, що позивач провів поховання О. за власний кошт, зазначена інша адреса позивача. В свідоцтві і довідці про смерть О. значиться, що вона померла в с.Михайлівці Михайлівської сільради, а із ксерокопії паспорта вбачається, що вона проживала в с.Михайлівці (справа № 2-1903/08 – суддя Квітка О.М.).

Найпоширенішою помилкою при вирішенні питання про наявність підстав для спадкування за законом є застосування до правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 року, положення ЦК України 2003 року щодо кола спадкоємців.

ЦК 2003 року передбачає п’ять черг спадкоємців за законом, а ЦК 1963 року – лише дві. Відносини спадкування регулюються правилами ЦК 2003 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

17 грудня 2007 року суд ухвалив рішення (справа № 2-4487/07 – суддя Куковенков С.В.), яким задовольнив позов І. про визнання за нею права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом після смерті її тітки – М., яка померла 7 листопада 2002 року. В рішенні суд послався на те, що позивачка є єдиною спадкоємицею за законом, але не зазначив якої черги. Між тим, згідно з ЦК УРСР 1963 року племінники не входили до кола спадкоємців за законом.

При вирішенні цієї справи суд не звернув увагу на те, що спадщина відкрилася до 1 січня 2004 року, а тому для визначення кола спадкоємців за законом необхідно виходити з положень ЦК УРСР 1963 року.

По справі № 2-3831/07 (суддя Квітка О.М.) суд визнав позивачку, В., спадкоємцем четвертої черги за законом на підставі ст.1264 ЦК України 2003 року і визнав за нею право власності на будинок. При цьому суд не врахував, що спадкодавець, П., померла 16 серпня 2001 року, а тому коло спадкоємців за законом має визначатися відповідно до ст.ст.529-530 ЦК УРСР 1963 року.  

Аналогічні помилки допущені судом при вирішенні справ №№ 2-3020/06, 2-3442/07 (суддя Крімченко С.А.), 2-1655/08, 2-3299/08, 2-3300/08 (суддя Куковенков С.В.), 2-4365/08 (суддя Горбунов В.Г.), 2-3006/08, 2-3500/07 (суддя Петушков С.А.), 2-2353/08 (суддя Тимченко Л.М.) та інших.

Прийняття спадщини.

Порядок прийняття спадкоємцем спадщини передбачений ст.ст.1268, 1269, 1270 ЦК України.

Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (ч.1 ст.1269 ЦК).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч.1 ст.1270 ЦК).

При розгляді справ про визнання право на спадкове майно судді допускали помилки при вирішенні питання про прийняття позивачами спадщини.

Так, в лютому 2008 року Г. пред’явила в суд позов до Олександрійської районної державної адміністрації про визнання права власності на земельну ділянку площею 7,88 га, розташовану на території Долинської сільської ради, що належала її матері, Л., яка померла 13 січня 2007 року, на підставі державного акта про право приватної власності на землю.

Посилалася на те, що через юридичну необізнаність вона своєчасно не звернулася в нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини. До того ж, вона вважала, що фактично прийняла спадщину, маючи на руках державний акт на право на землю на ім’я спадкодавця.

Рішенням суду від 4 березня 2008 року, ухваленим під головуванням судді М. (справа №2-810/08), позов задоволено, суд визнав за позивачкою право  власності в порядку спадкування на земельну ділянку.

В рішенні зазначено, що суд приймає до уваги, що після смерті матері позивачка не звернулась до нотаріуса  із заявою про прийняття спадщини, однак звернення до суду свідчить про встановити право власності позивачки на спадкове майно.

Наведені в рішенні мотиви задоволення позову не ґрунтуються на законі, який передбачає, що право на спадкове майно має той  спадкоємець, який прийняв спадщину (ч.1 ст.1296 ЦК). По даній справі суд визнав право на спадкове майно за спадкоємицею, яка не прийняла спадщину у передбаченому законом порядку. Ні наявність у спадкоємця правовстановлювального документа на спадкове майно, ні звернення його в суд з позовом про визнання права власності не свідчать про прийняття ним спадщини.

Аналогічні помилки допущені по справах  №№ 2-424/08, 2-810/08, 2-812/08, 2-967/08, 2-2247 (суддя Тимченко Л.М.), 2-3291/07, 2-917/08 (суддя Куковенков С.В.) та інших.

Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини передбачені ст.1272 ЦК України. Зокрема, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини за письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину (ч.2 ст.1272), або пред’явити в суд позов про визначення йому додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини (ч.3 ст.1272).

Положення про визначення додаткового строку для прийняття спадщини застосовується до спадкоємців, в яких право на спадкування виникло з 1 січня 2004 року (з набранням чинності ЦК України 2003 року).

В порушення зазначених вимог закону суд 1 серпня 2008 року (справа № 2-2623/08 – суддя Паламарчук М.С.) ухвалив рішення про поновлення М. строку на прийняття спадщини, яка відкрилася 11 грудня 2005 року після смерті його батька, Густякова М.П., і визнав за позивачем право власності на спадкове майно.

Зважаючи на те, що спадщина відкрилася після 1 січня 2004 року (набрання чинності ЦК України 2003 року) суд повинен був вирішити питання про наявність підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а не про поновлення строку на прийняття  спадщини.

Відмінність цих двох понять є суттєвою. При визначенні додаткового строку спадкоємець у визначений судом строк повинен звернутися в нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини. Поновлення строку на прийняття спадщини такого звернення не передбачає, спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, на підставі рішення суду.

 При вирішенні справ про спадкування слід мати на увазі, що заяви про прийняття і відмову від спадщини можуть бути подані спадкоємцями  до нотаріальної контори тільки протягом шести місяців з дня її відкриття. Це положення передбачено як ЦК 1963 р. (ст.ст. 549, 553), так і ЦК 2003 р. (ст.ст. 1270, 1273).  Відмова спадкоємця від прийнятої спадщини, або заява про прийняття спадщини, подані за межами цього строку, не мають правового значення.

Враховуючи наведене, не можна визнати обґрунтованими висновки суду про те, що відповідач П. відмовився від спадщини, оскільки 19 березня 2008 року подав в суд заяву про відмову від спадщини, яка відкрилася після смерті його батька, К., померлого 10 липня 2001 року, на користь своєї матері, Ю., позивачки по справі.

З матеріалів справи вбачається, що сторони проживають у спадковому будинку і прийняли спадщину згідно з п.1.ч.1 ст.549 ЦК УРСР 1963 року. Тому для того, щоб відмовитися від спадщини, відповідач повинен був протягом шести місяців з дня відкриття  спадщини подати в нотаріальну контору заяву про відмову від спадщини. Подання такої заяви в суд під час розгляду справи не має правового значення (справа № 2-1255/08 – суддя Квітка О.М.).

Судді мають враховувати, що положення ЦК УРСР 1963 року і ЦК України 2003 року щодо фактичного прийняття  спадщини суттєво відрізняються.

Так, якщо відповідно до п.1 ч.1 ст.549 ЦК УРСР спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, то згідно з ч.3 ст.1268 ЦК України тільки той спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину.

Тому при вирішенні питання про те, чи прийняв спадкоємець спадщину, суду слід виходити з положень того Кодексу, який був чинним на час відкриття  спадщини. 

Рішенням суду від 6 грудня 2006 року (справа № 2-5193/06 – суддя Крімченко С.А.) встановлено факт прийняття спадщини позивачкою, С., після смерті І., яка померла 4 листопада 2004 року, з визнанням права власності на спадкове майно.

В обґрунтування висновку про прийняття позивачкою спадщини суд послався в рішенні на те, що вона доглядала за І., господарювала в будинку, на який відкрилася  спадщина, проводила необхідні будівельні роботи, обробляла земельну ділянку.

Таке рішення не можна визнати обґрунтованим, оскільки наведені в ньому обставини не передбачені ч.3 ст.1268 ЦК України, а тому не свідчать про прийняття позивачкою спадщини.

Аналогічні помилки допущені по справах №№ 2-1480 (суддя Горбунов В.Г.), 2-1829, 2-2111 (суддя Куковенков С.В.), 2-764/08 (суддя Петушков С.А.), 2-2355/08 (суддя Франько М.Я.), 2-2955 (суддя Крімченко С.А.), 2-3130/07 (суддя Квітка О.М.) та інших.

В разі смерті спадкодавця після 1 січня 2004 року встановленню підлягає не факт прийняття спадщини спадкоємцем, а факт постійного проживання його разом із спадкодавцем.

У п.211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зазначено, що доказом постійного проживання разом із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Наявність одного із зазначених документів у спадкоємця свідчить про прийняття ним спадщини.

Застосування норм матеріального права.

Пленум Верховного Суду України у п.1 постанови № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз’яснив, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України 2003 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР 1963 року.

У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України 2003 року і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Вивчення справ виявило непоодинокі випадки помилкового застосування суддями положень ЦК України 1963 року при вирішенні справ про спадкування май           на осіб, померлих до 1 січня 2004 року.

Так, рішенням суду від 29 серпня 2007 року (справа №2-3371 – суддя Куковенков С.В.) задоволено позов Ю. про визнання права власності на спадкове майно, що складається з квартири, яка належала Д., померлому 12 травня 1996 року, та М.,  померлій 22 травня 2000 року, у рівних частинах кожному.

Вирішуючи справу, суддя Куковенков С.В. помилково керувався положеннями ЦК України 2003 року, тоді як спадщина після обох спадкодавців відкрилася до 1 січня 2004 року.

Зокрема, суд визнав позивача  спадкоємцем Д. четвертої черги, тоді як ЦК УРСР 1963 року передбачав дві черги спадкоємців.

Померла М. була рідною бабою позивача, але, як вбачається з матеріалів справи, на час смерті була жива її дочка, матір позивача, Т., яка і є спадкоємицею першої черги відповідно до ч.1 ст.529 ЦК УРСР 1963 року, оскільки згідно з ч.2 цієї статті онуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем.

Таким чином, спадкоємцем Д. була його дружина, М., яка фактично прийняла спадщину, але не оформила своїх спадкових справ. Чи були у Д. інші спадкоємці суд не з’ясовував.

Спадкоємицею М. є її дочка, Т., а не позивач.

Внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суд  визнав право на спадкове майно за особою, яка не є спадкоємцем.

При вирішенні позову В. про визнання права власності на спадкове майно, що залишилося після смерті 16 жовтня 1996 року його матері, А., і складається з частини квартири, суд також помилково керувався положеннями ЦК України 2003 року, який набрав чинності після відкриття спадщини (справа 2-996/5 – суддя Петушков С.А.).

Але, на відміну від попереднього прикладу, позивач є спадкоємцем першої черги за Кодексами як 1963, так і 2003 року.

Подібні помилки допущені по справах №№ 2-4219/04, 2-5158/04, 2-4228/06 (суддя Петушков С.А.), 2-4138 (суддя Квітка О.М.) та інших.

Неправильно застосовані норми матеріального права і у справі № 2-3685/06 (суддя Куковенков С.В.) за позовом В. до Олександрійської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування на квартиру.

Суд встановив, що батько позивачки, А., який помер  9 лютого 2006 року, проживав однією сім’єю без реєстрації шлюбу з Ф., померлою 29 січня 1997 року. Їм належала спірна квартира по ½ частині кожному.

За Кодексом 1963 року батько позивачки не є спадкоємцем ½ частини квартири, що належала Ф., відповідно, не могла успадкувати цю частину квартири і позивачка після смерті батька.

Але суд визнав за позивачкою право на всю квартиру, встановивши факт спільного проживання А. і Ф. однією сім’єю більше п’яти років, хоча встановлення такого факту по даній справі не має правового значення, оскільки спадщина після смерті Ф. відкрилася до 1 січня 2004 року.

В рішенні суд послався на те, що за життя батько позивачки не оформив спадщину після Ф., оскільки за діючим на час відкриття спадщини законодавством не вважався спадкоємцем співмешканки. Можливість юридично оформити спадщину у нього заявилася лише з набранням  чинності ЦК України 2004 року, але за станом здоров’я він не зміг цього зробити.

Такий висновок суду є помилковим і суперечить положенням ст.5 ЦК України 2003 року щодо дії його у часі.

Аналогічні помилки при застосуванні норм матеріального права допущені при вирішенні справ №№ 2-1071/07, 2-2142/04 (суддя Квітка О.М.), 2-1842/07, 2-2363/08 (суддя Куковенков С.В.) та інших.

Справу № 2-3191/08 за позовом В. про визнання права на житловий будинок в порядку спадкування після смерті баби, М., яка померла 8 серпня 2003 року, суддя Куковенков С.В. вирішив на підставі ст.549 ЦК УРСР 1963 року, який був чинним на час відкриття спадщини, але застосував закон неправильно.

З матеріалів справи вбачається, що на час відкриття спадщини була жива дочка М., О., яка померла 29  вересня 2007 року, а тому відповідно до ч.2 ст.529 ЦК УРСР позивач(онук спадкодавця) не є спадкоємцем.

Неправильною є практика суду визнання за спадкоємцями права власності на самочинне будівництво, здійснене спадкодавцями.

Відповідно до ч.2 ст.376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Оскільки до спадкоємця переходять тільки ті права і обов’язки, які мав спадкодавець, підстав для визнання за спадкоємцем права власності на самочинне будівництво, яке спадкодавець не набув, немає.  Тому нотаріуси обґрунтовано відмовляють в оформленні спадщини на самочинне будівництво.

Рішенням від 4 липня 2008 року (справа № 2-2426/08 – суддя Куковенков С.В.) суд визнав за позивачкою, Г., право власності в порядку спадкування на частину квартири в місті Олександрії та самовільно збудований гараж. Єдиною підставою для задоволення позову було те, що сусіди не заперечували проти будівництва гаража батьком позивачки, Д., який помер13 березня 2000 року.

В обґрунтування рішення суд послався на ч.5 ст.376 ЦК України, згідно з якою на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Проте, в матеріалах справи немає відомостей про те, що у передбаченому законом порядку земельна ділянка під гараж надавалася у власність або користування батькові позивачки.

Найбільш поширеними є справи про визнання права власності на самочинно збудовані господарські приміщення, які не є самостійними об’єктами права власності.

Прикладами безпідставного визнання за спадкоємцями права на самочинно збудовані господарські приміщення є справи №№ 2-1835/08, 2-1569/08, 2-1835/08, 2-2410/08, 2-2412/08, 2-3322/08, 2-3351/07, 2-2660/07 (суддя Куковенков С.В.), 2-823/08, 2-4250/07 (суддя Квітка О.М.), 2-2031/08 (суддя Тимченко Л.М.) та інші.

При вирішенні справи за позовом М. до Попельнастівської сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування після смерті С., яка померла 12 червня 2006 року, суд обґрунтовано виходив з того, що позивачка має право на будинок. У визнанні права на самочинні господарські будівлі суд відмовив, пославшись на те, що на них у спадкодавця не виникло право власності (справа № 2-3432/08 – суддя Тимченко Л.М.).