По-різному суди викладають резолютивну частину рішення по даній категорії спорів. Так, задовольняючи позов П.Л.Л. до Х.Л.Я. про визначення додаткового строку на прийняття спадщини, Дніпровський районний суд м. Києва виклав резолютивну частину в такій редакції:

"Визначити П.Л.Л. додатковий строк терміном три місяці для подання нею заяви про прийняття спадщини за заповітом після померлої 4 січня 2005 року М.Г.Н. Перебіг визначеного додаткового строку слід рахувати з 31 жовтня 2005 року".

В рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2005 року в аналогічній справі резолютивна частина викладена в такій редакції:

"Встановити Л.В.Г. як спадкоємцю за законом померлої М.М.Г., яка померла 16 березня 2004 року, додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини, який рахувати з дня набрання рішенням суду законної сили".

За змістом ч. 3 ст. 1272 ЦК суд може визначити позивачу додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Тому видається правильним визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в резолютивній частині рішення суду. Однак зайво в резолютивній частині рішення суду першої інстанції зазначати дату, з якої відраховується перебіг додаткового строку, оскільки рішення суду першої інстанції набирає законної сили не у визначений час, а залежно від подання на нього апеляційної скарги та результатів його перегляду судом апеляційної інстанції.

При вирішенні позовів про визнання права власності на майно в порядку спадкування суди першої інстанції інколи неправильно застосовують норми матеріального права.

Так, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 4 листопада 2004 року задоволено позови Д.А.Д. до Державної податкової інспекції Святошинського району м. Києва, Д.Л.П. про визначення додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини та визнання права на спадщину. Визначено Д.А.Д. додатковий строк три місяці на прийняття спадщини. Визнано за Д.А.Д. право власності на 1/2 частини квартири N 16 в буд. N 36 по вул. ... в м. Києві та вклади в Ощадбанку України.

В справі за позовом Б.З.Ф. до Б.Й.Ш., ДПІ Святошинського району м. Києва рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2004 року визначено Б.З.Ф. додатковий строк для прийняття спадщини (при цьому тривалість строку не визначено) та визнано за Б.З.Ф. право на 1/3 частини квартири N 14 в буд. 19 по вул. ... в м. Києві та вклади в Ощадбанку України.

Аналогічного змісту рішення ухвалювалися Святошинським районним судом м. Києва неодноразово.

Таку практику вирішення спорів не можна визнати правильною, оскільки, відповідно до ст. 1269 ЦК, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1272 ЦК, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Тому на підставі рішення суду про визначення додаткового строку на прийняття спадщини спадкоємець повинен у визначений судом строк звернутися до нотаріальної контори та подати відповідну заяву, після чого буде вважатися таким, що прийняв спадщину. Відповідно, визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини, та визнання тим же рішенням суду права цього спадкоємця на спадщину є передчасним.

Має місце дуже багато випадків ухвалення рішень про визнання права власності на майно, переважно квартири, в порядку спадкування за спадкоємцями, які не належали до кола спадкоємців за законом, відповідно до ЦК УРСР 1963 року, а стали належати до кола цих спадкоємців лише з введенням у дію ЦК 2003 року.

Пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року встановлює, що правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

З.І.К. звернулась до Печерського районного суду з позовом до ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування після смерті її двоюрідної тітки, яка померла 25 травня 1998 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка вказала, що вона фактично прийняла спадщину, яка залишилася після смерті тітки.

На підтвердження цих доводів позивачка надала суду, крім документів, що підтверджують родинний зв'язок із померлою, документи, які підтверджують витрати на поховання спадкодавиці та копії квитанцій про оплату квартплати та комунальних послуг по спірній квартирі з червня 1998 року, тобто після смерті тітки.

При цьому позивачка постійно проживає (згідно з даними про реєстрацію) у Дарницькому районі м. Києва.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд вважав встановленим той факт, що позивачка як двоюрідна племінниця померлої на час смерті останньої постійно проживала з нею, а тому, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК, прийняла спадщину.

Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Однак, виходячи з наданих позивачкою доказів, у суду не було підстав вважати, що З.І.К. на час смерті своєї тітки постійно проживала разом з нею, оскільки позивачка вступила у володіння квартирою після смерті спадкодавця. Крім того, даний спір підлягав вирішенню за нормами ЦК 1963 року.

ЦК 2003 року встановлює, що прийняття спадщини - це: 1) постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини; 2) подання спадкоємцем, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, не подав заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Враховуючи ці положення та зміст п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року, при вирішенні позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за особами, які віднесені до кола спадкоємців за законом з 1 січня 2004 року, не можна застосовувати положення ст. 549 ЦК УРСР щодо встановлення факту фактичного управління або володіння спадковим майном.

Разом з тим, оскільки п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила книги шостої цього Кодексу застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності названого Кодексу, можуть бути задоволені позови про визначення додаткового строку для прийняття спадщини спадкоємцям, які можуть бути такими лише з набранням чинності ЦК 2003 року, якщо спадщина не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Із зазначених питань доцільним було б мати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, оскільки має місце неоднозначне застосування норм матеріального права при вирішенні позовів про визначення додаткового строку для прийняття спадщини спадкоємцями, які можуть бути спадкоємцями лише з набранням чинності ЦК 2003 року (ст.ст. 1261-1265).

Відповідно до положень ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1269 ЦК, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Зіставивши наведені норми цивільного закону, можна зробити висновок, що закон не вимагає від спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, оскільки така умова прийняття спадщини прямо визначена у законі лише для спадкоємця, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем.

Так, закон не зобов'язує спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подати заяву про прийняття спадщини, оскільки умовою прийняття ним спадщини є лише відсутність відмови від неї.

Тобто, якщо протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця (ст. 1220 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, не заявив про відмову від спадщини, після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини він може одержати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, подавши відповідну заяву (ст. 1296-1298 ЦК).

Щодо встановлення факту прийняття спадщини, то враховуючи положення статей 1268, 1269 ЦК, мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Проте деякі суди продовжують розглядати та задовольняти позовні вимоги про встановлення факту прийняття спадщини і щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК 2003 року.

За проаналізований період в провадженні суду знаходилися і спори щодо зміни черговості одержання права на спадкування (ч. 2 ст. 1259). Слід відмітити, що по суті спірних правовідносин судами в переважній більшості ухвалювалися правильні по суті рішення.

Так, у справі за позовом М.Л.Ф. до Г.В.С. визнання права на спадкування з підстав, передбачених ч. 2 ст. 1259 ЦК України, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 березня 2005 року в задоволенні позову М.Л.Ф. відмовлено. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 24 червня 2005 року в частині відмови М.Л.Ф. в позові рішення суду першої інстанції залишено без змін. В касаційному порядку постановлені в справі судові рішення не оскаржувались.

Відповідно до ч. 2 ст. 1259 ЦК України, фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Відмовляючи в задоволенні позову та залишаючи в цій частині без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що термін, протягом якого позивачка опікувалася спадкодавцем, і ті витрати, які були нею понесені в зв'язку з його перебуванням в лікарні, а також витрати на його поховання, не є підставою в розумінні ч. 2 ст. 1259 ЦК України для задоволення її вимог про визнання права на спадкування.

Мали місце справи по розгляду спорів щодо спадкування права на земельну ділянку. Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 4 березня 2004 року задоволено позов В.Н.В. до М.О.Б., З.О.В. про визнання права власності на спадщину за заповітом. Визнано право власності за В.Н.В. на 1/2 частини жилого будинку, розташованого в м. Києві по вул. ..., і на 1/2 частини земельної ділянки, розташованої в м. Києві по вул. ..., після смерті З.Є.І., 3 жовтня 2002 року.

Рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалось.

Вирішуючи спір, суд керувався ст.ст. 1268, 1269 ЦК України (2003 року).

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Правила книги шостої ЦК України (Спадкове право) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Проте суди першої інстанції по-різному тлумачать зміст п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року та безпідставно застосовують норми цього Кодексу до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності. Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2004 року визнано за П.Г.Н. право власності на 1/2 частини кв. N 170 по вул. ... в м. Києві в порядку спадкування після смерті Ч.А.В.

Позивачка в заяві до суду зазначала, що 10 серпня 1994 року померла її тітка Ч.А.В., після смерті якої відкрилася спадщина на 1/2 частини вказаної квартири, яку вона прийняла, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався ст. 1262, ч. 3 ст. 1266, ч. 3 ст. 1268 ЦК 2003 року. Рішення в справі в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Однак, на думку авторів узагальнення, спір підлягав вирішенню на підставі норм ЦК УРСР (1963 року).

Неправильним є і застосування норм ЦК України (2003 року) в розглянутій Печерським районним судом м. Києва справі за позовом З.І.К. до ДПІ Печерського району м. Києва про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.

21 липня 2004 року З.І.К. звернулася до суду із позовом до ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання права власності на кв. N 29 в буд. N 25 по вул. ... м. Києва, посилаючись на те, що вона прийняла спадщину після своєї родички З.З.О., яка померла 25 травня 1998 року, але до нотаріальної контори не зверталася, оскільки за чинним на час смерті З.З.О. законодавством вона не належала до кола спадкоємців за законом.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2004 року позов задоволено. Визнано за З.І.К. право власності на кв. N 29 в будинку N 25 по вул. ... в м. Києві.

Проте згідно з Прикінцевими та Перехідними положеннями ЦК України цей Кодекс не міг бути застосований до правовідносин, які виникли внаслідок смерті З.З.О., яка померла 25 травня 1998 року.

Однак рішення суду першої інстанції сторонами в справі не оскаржувалось.

За проаналізований період судами м. Києва розглядалися і спори щодо порушення права спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Такі спори в переважній більшості вирішуються судами правильно.

Разом з тим, інколи позивачі неправильно визначали коло осіб, які повинні відповідати за позовом, та суди в передбаченому ст. 33, ст. 130 ЦПК України порядку знову ж таки неправильно вирішували питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 2 лютого 2005 року задоволено позов К.Р.П. до ДПІ Дніпровського району м. Києва за участю третьої особи - 10-ї Київської нотаріальної контори про визнання спадкоємцем за законом. Визнано К.Р.П. спадкоємцем за законом за правом представлення після померлої 19 жовтня 2003 року В.К.П. на кв. N 8 по вул. ... 45-а в м. Києві.

Позивачка звернулася до суду із позовом про визнання її спадкоємцем за законом за правом представлення. Позов мотивувала тим, що 19 жовтня 2003 року померла її тітка В.К.П., після якої залишилася спадщина у вигляді квартири N 8 по вул. ... 45-а в м. Києві. Зазначену квартиру померла заповідала Ш.І.Ю., яка спадщину не прийняла.

За таких обставин до участі у справі як відповідача або співвідповідача потрібно було залучити Ш.І.Ю., прав якої стосується рішення суду.

Водночас, як зазначалося вище, Державна податкова інспекція не може відповідати за даним позовом, а відповідно рішення суду в апеляційному порядку не оскаржила. Таким чином, суд розглянув справу за участю неналежного відповідача.

Висновки і пропозиції:

1. Типовими помилками судів м. Києва при розгляді цивільних справ про спадкування є неправильне визначення кола осіб, які мають відповідати за позовами, та неправильне застосування норм матеріального права щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільного кодексу 2003 року.

2. Зазначене призводить до набрання законної сили рішень, які ухвалені з порушенням норм процесуального і матеріального права, оскільки особи, прав і обов'язків яких стосується рішення суду, не будучи залученими до участі в справі, не оскаржують таких рішень.

3. Зміст проаналізованих судових рішень дає можливість зробити висновок, що судами недостатньо вивчаються та неоднозначно застосовуються норми книги шостої ЦК 2003 року (спадкове право), що пов'язано з істотними відмінностями норм матеріального права, які регулювали правовідносини щодо спадкування в ЦК УРСР 1963 року та які регулюють ці правовідносини в ЦК України 2003 року.

4. Практика застосування судами спадкового законодавства при розгляді цивільних справ потребує роз'яснення в постанові Пленуму Верховного Суду України.