Спадкове право (ухвала Верховного Суду України)

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Ухвала від 4 березня 2004 р.
Справа № 06-18071 кс 02

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом А. до Ч. про визнання заповіту недійсним та права власності на ¼ частину спадкового майна й зустрічним позовом Ч. до А. про визнання права на спадщину за заповітом, встановила наступне.

У травні 2000 р. А. звернулася з позовом до Ч. про визнання заповіту недійсним та визнання права власності на ¼ частину спадкового майна, мотивуючим вимоги тим, що заповіт, укладений її покійним батьком І. 22 жовтня 1999 р., не був посвідчений у встановленому чинним законодавством порядку. Просила стягнути 9887 грн 57 коп. як компенсацію 1/4 частини вартості спадкового майна.

У жовтні Ч. звернулася у суд із зустрічним позовом до А. про визнання права власності на все спадкове майно, зазначаючи, що вона є спадкоємцем після смерті її чоловіка І. за заповітом, який укладений у передбаченому законом порядку.

Рішенням Чутівського районного суду Полтавської обл. від 10 грудня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської обл. від 18 червня 2002 р., позови частково задоволені.

У касаційній скарзі Ч. просить змінити рішення суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Згідно із ст. 541 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР) заповіт має укладатися у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

 Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 542 ЦК УРСР до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами і головними лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів.

 Як роз'яснено в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, у разі посвідчення угоди (заповіт належить до угод) не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, вона не може вважатись укладеною з додержанням установленої нотаріальної форми.

 Оскільки судами встановлено, що заповіт, складений спадкодавцем І. 22 жовтня 1999 р. під час перебування на лікуванні в лікарні, не був посвідчений відповідними посадовими особами, то висновки цих судів про те, що заповіт є недійсним, правильні.

 У зв'язку з цим правильними є висновки судів про поділ спадкового майна без урахування заповіту.

 Доводи касаційної скарги про те, що спадкодавець проявив своє волевиявлення в заповіті щодо розпорядження спадковим майном, є безпідставним, позаяк воно не має правового значення, оскільки не дотримані вимоги законодавства щодо форми заповіту.

 За таких обставин оскаржувані судові рішення постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права – підстав для їх скасування чи зміни немає.

 Керуючись ст. 334 Цивільного процесуального кодексу України, Судова палата ухвалила:  касаційну скаргу відповідачки Ч. відхилити.

 Рішення Чутівського районного суду Полтавської обл. від 10 грудня 2001 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської обл. від 18 червня 2002 р. залишити без змін.

Джерело: http://www.yur-gazeta.com/