Узагальнення судової практики розгляду судами Харківської області справ про спадкування

За даними статистики на розгляд до місцевих судів Харківської області у цей період надійшло 4 464 справи даної категорії, на розгляді з урахуванням залишку знаходилося 5 067 справ. Це становить 5,2 % від кількості цивільних справ, що знаходились на розгляді у 2008 р. У зазначений період розглянуто 4 103 справи, ухвалено 3 703 рішення, із задоволенням позову — 3 604. В апеляційному порядку переглядалося 106 рішень, що становить 1,5 % від кількості інших рішень, переглянутих в апеляційному порядку та 2,6 % від загальної кількості справ даної категорії, розглянутих у 2008 р. Зі 106 рішень, переглянутих в апеляційному порядку, залишено без змін — 54, скасовано з направленням справи на новий розгляд — 44, змінено — 8 рішень. Районні суди в основному правильно застосовували норми книги шостої ЦК України «Спадкове право». Втім по деяких справах допускалися помилки, які потребують звернення особливої уваги з метою запобігання їх повторюваності в подальшому.

В основному це рішення у справах по спорах: 1) про визначення додаткового строку для подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини; 2) визнання права власності в порядку спадкування; 3) усунення від права на спадкування.

Як свідчать матеріали статистики, майже кожна друга справа, з оскаржених справ даної категорії, скасована з направленням справи на новий розгляд з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК України, що в свою чергу свідчить про неналежну підготовку справи до судового розгляду

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України суд першої інстанції повинен у попередньому судовому засіданні визначити склад осіб, які братимуть участь у справі. Разом з тим при з’ясуванні цього питання необхідно належним чином перевіряти: 1) наявність спадкоємців як за законом, так і за заповітом; 2) наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини; 3) наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

ЦК України передбачає п’ять черг спадкоємців за законом:

1) діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, і батьки;

2) рідні брати і сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

3) рідні дядько і тітка спадкодавця;

4) особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до моменту відкриття спадщини;

5) інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, а також утриманці, які не були членами сім’ї спадкодавця.

У разі якщо спадкоємця за законом на момент відкриття спадщини вже не буде в живих, уся спадкова маса (майно), яку він міг би успадкувати, переходить до інших спадкоємців цієї ж черги (або до наступної черги, якщо померлий був останнім у черзі спадкування). Для деяких родичів спадкодавця закон установив винятки з цього правила (спадкування за правом представлення).

Наприклад, типові помилки щодо неналежного визначення складу осіб, які повинні брати участь у справі, були допущені Харківським районним судом при розгляді позовної заяви К. В. про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з П. В., який помер 28 грудня 2004 р., та визнання права власності у порядку спадкування за законом. Суд, визнаючи право власності на будинок за К. В., не з’ясував коло спадкоємців за законом, не залучив до участі у справі рідну сестру та братів померлого. Судом апеляційної інстанції рішення районного суду скасовано з направленням справи на новий розгляд.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК України). Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

У випадках, коли спадщина може бути визнана відумерлою, слід вирішити питання щодо притягнення до участі в розгляді справи органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Так, суд апеляційної інстанції скасував судове рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2007 р., яким задоволено позовні вимоги М. В. до виконавчого комітету Комінтернівської районної у м. Харкові ради про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом. У даній справі позивач просив визнати за ним право власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом після смерті Л. П., посилаючись на те, що нотаріально оформити спадщину він не може, оскільки частина спірної квартири належала дружині останнього, померлій 11. 11. 2000 р. Після її смерті Л. П. спадщину прийняв фактично, без оформлення права власності. Інших спадкоємців немає. Скасовуючи рішення та направляючи справу на новий розгляд, суд апеляційної інстанції зазначив, що в даному випадку належним відповідачем є Харківська міська рада, яка є представницьким органом територіальної громади і здійснює від її імені та в її інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування.

Згідно з вимогами ст. 10 Закону України від 21. 05. 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» (з подальшими змінами), сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Стаття 41 цього Закону встановлює особливості повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів. Так, питання організації управління районами в містах належать до компетенції міських рад. Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції і законів України здійснюють, зокрема, управління рухомим і нерухомим майном та іншими об’єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах. Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Відповідно до ст. 29 п. 1 статуту, затвердженого рішенням 14 сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 4 липня 2007 р. №121/07 та зареєстрованого Харківським міським управлінням юстиції Міністерства юстиції України, Харківська міська рада є представницьким органом територіальної громади, який здійснює від її імені та в її інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування.

Отже, враховуючи наведене, за позовом у справах, пов’язаних із розглядом спадкових справ, якщо крім особи, яка подає позов, немає інших спадкоємців (за законом чи за заповітом), відповідачем слід притягувати Харківську міську раду, яка і буде представляти інтереси територіальної громади. Районні у місті Харкові ради та їх виконавчі органи, Державна податкова інспекція України (її органи), а тим більше нотаріальна контора не можуть бути відповідачами за даною категорією позовів, крім випадків, коли вони виступають як спадкоємці за заповітом.

Практика вирішення судами питання визначення спадкоємцеві додаткового строку, достатнього для подання ним заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини, вказує на те, що суди здебільшого правильно вирішують це питання. Частиною 1 ст. 1270 ЦК України установлено строк для прийняття спадщини у шість місяців з часу її відкриття. Відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК у разі визнання причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними, суд може визначити для спадкоємців додатковий строк, який буде достатнім для подачі ними заяви до нотаріуса про прийняття спадщини. Наприклад, поважними причинами можуть визнаватись: перебування спадкоємця у тривалому відрядженні; тривала хвороба; перебування за кордоном тощо.

При цьому суду необхідно чітко зазначити сам термін, який він встановлює для прийняття спадщини. Водночас треба звернути увагу на те, що суд першої інстанції при розгляді питання щодо поновлення спадкоємцю строку для прийняття спадщини, у випадку його пропуску, не має права на одночасне визнання за ним права на спадкове майно, оскільки внаслідок його поновлення спадкоємець отримує лише право на вчинення дій щодо прийняття спадщини, зокрема подання відповідної заяви про прийняття спадщини, а не саме право на спадкове майно.

Так, у жовтні 2006 р. Б. Н. звернулася до суду з позовом до Р. І., О. В., Чугуївської державної нотаріальної контори про поновлення строку для прийняття спадщини та визнання за нею права власності в порядку спадкування за законом. При цьому позивач вказувала, що 12. 05. 2004 р. померла її мати О. Т., заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини у встановлений строк вона не встигла подати, оскільки проживає в Німеччині, приїхати в Україну їй не вдалося через хворобу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, Чугуївський міський суд у порушення вимог процесуального закону, визнаючи пропуск строку для прийняття спадщини Б. Н. з поважних причин, одночасно визнав за нею і право власності на спадкове майно.

За змістом ч. 1 ст. 1269 ЦК України підтвердженням факту прийняття спадщини спадкоємцем, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, є подання до нотаріальної контори в установлений ч. 1 ст. 1270 указаного Кодексу шестимісячний строк заяви про її прийняття. Частиною 3 ст. 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Порядок оформлення права на спадщину встановлено гл. 89 цього Кодексу.

Тому за наявності умов для звернення із заявою про прийняття спадщини (зокрема, до закінчення встановленого законом строку для її подання) та одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину розгляду в судовому порядку не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. До компетенції суду віднесено тільки вирішення питання щодо поважності пропуску строку для прийняття спадщини та надання спадкоємцеві додаткового строку, достатнього для подання заяви до нотаріальної контори для прийняття спадщини. При цьому вирішення судом спору щодо визнання права власності в порядку спадкування, може відбуватися лише після звернення до нотаріальної контори з відповідною заявою.

З цього приводу в п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» вказується, що визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, встановленому ст. 1269 ЦК України, звернувшись до нотаріальної контори, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.

Втім трапляються випадки, коли суди не беруть зазначене до уваги і розглядають справи за позовами спадкоємців про визнання права на спадщину без перевірки наявності чи відсутності спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі, не перевіряють, чи звертався позивач до нотаріальної контори, а також не з’ясовують, чи було пропущено строк для прийняття спадщини шляхом подання заяви до нотаріальної контори для її прийняття, та чи було надано спадкоємцю додатковий строк для її подання у разі його пропуску.

При вирішенні позовів про усунення від права на спадкування за законом, зміну черговості набуття права на спадкування, визнання права власності в порядку спадкування за законом суди першої інстанції інколи неправильно застосовують норми матеріального права.

Так, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова задоволено позов С. Ю. про усунення Є. Н. від права на спадкування за законом після смерті її батька Ч. А. Місцевий суд визнав за С. Ю. право власності в порядку спадкування за законом як спадкоємця четвертої черги після смерті Ч. А., відмовив у позові Є. Н. до С. Ю. про визнання права власності в порядку спадкування за законом після смерті її батька Ч. А. Задовольняючи позов С. Ю. в цій частині, суд усунув Є. Н. від права на спадкування за законом, мотивуючи тим, що С. Ю. проживав однією сім’єю з Ч. А. та повністю виконував обов’язки щодо утримання останнього, а його донька — Є. Н. не допомагала батьку, жодних стосунків з батьком не підтримувала.

Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Виходячи зі змісту зазначеної норми, суд при вирішенні подібної справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв’язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов’язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини. Крім цього, підлягає з’ясуванню судом і питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну і фізичну змогу надавати таку допомогу. Однак у розглядуваній справі усупереч вимогам статей 213–215 ЦПК України суд указаних обставин не встановив, не прийняв до уваги, що Ч. А. не потребував допомоги від Є. Н.

За змістом ч. 5 ст. 1224 ЦК України лише при одночасному настанні цих обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від права на спадщину. З урахуванням цього судова колегія апеляційного суду визнала це рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову С. Ю. в цій частині було відмовлено.

Згідно з ч. 2 ст. 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Разом з тим, установивши, що спадкодавець був повнолітньою, працездатною особою і не потребував сторонньої допомоги, посилання позивача на матеріальну допомогу ним спадкодавцю не є підставою для зміни черговості спадкування.

Так, Комінтернівським районним судом м. Харкова розглянуто справу за позовом Г. В. до Б. Г., Б. О., 3-тя особа — приватний нотаріус О. Л. 1 листопада 2006 р. Г. В. звернувся до суду із вказаним позовом про стягнення 25 418 грн боргу, посилаючись на те, що 25 березня та 25 вересня 2004 р. він позичив Б. Д. вказану суму, про що були складені нотаріально посвідчені договори. У червні 2005 р. Б. Д. трагічно загинув. Після його смерті спадщину прийняли відповідачі, які зобов’язані повернути йому борг. Відповідачі Б. Г., Б. О. проти позову заперечували, посилаючись на те, що Г. В. як кредитор спадкодавця не пред’явив вимоги до спадкоємців у визначений законом (ст. 1281 ЦК України) строк, у зв’язку з чим втратив право вимоги за договорами позики. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2008 р. позов задоволено частково, суд стягнув зі спадкоємців на користь позивача суму боргу в межах спадкового майна. Ухвалюючи зазначене рішення, судом першої інстанції не було враховано, що відповідно до частин 2, 4 ст. 1281 ЦК України кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Судова колегія визнала це рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову Г. В. відмовила.

Цивільний кодекс не встановлює особливих процедур для спадкування землі, спадкування якої здійснюється на загальних підставах подібно до спадкування іншого майна спадкодавця. Виняток становлять випадки, коли земля якимось чином «прив’язана» до іншого майна. Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 1225 ЦК до спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Поряд з цим, відповідно до ст. 81 ЗК України, іноземні громадяни на підставі прийняття спадщини можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що виключає можливість спадкування ними земель сільськогосподарського призначення.

Так, Краснокутським районним судом Харківської області розглянуто справу № 377/08 за позовом Ш. до Краснокутської селищної ради про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом. Громадянка РФ звернулася до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом після смерті матері. Мати позивачки мала у власності дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення на 4,9634 га та 5,3981 га, які було посвідчено державними актами. Відповідач проти позову не заперечував. Рішенням від 17 червня 2008 р. позов задоволено і за Ш. визнано право власності на зазначені земельні ділянки. Ухвалюючи зазначене рішення, судом першої інстанції не було враховано, що за ч. 4 ст. 22, ст. 81 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам, іноземні громадяни на підставі прийняття спадщині можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Крім цього, при розгляді даної справи не було перевірено наявність чи відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі, чи звертався позивач до нотаріальної контори, та не обговорювалось питання пропуску строку для прийняття спадщини шляхом подання заяви до нотаріальної контори для прийняття спадщини.

При вирішенні спору щодо спадкування прав на майно, яке знаходиться за кордоном, або за участю іноземця, необхідно з’ясовувати, чи існує договір про правову допомогу з цією країною, і чи в цьому договорі не передбачені інші правила щодо спадкування, ніж в українському законодавстві. У разі розбіжностей застосовуються норми міжнародного договору.

Право на успадкування нерухомого майна, згідно зі ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р., регулюється законодавством країни, на території якої знаходиться це майно.

Так, правильно визначив це питання Харківський районний суд Харківської області у справі за позовом Р. О. до Х. О., Височанської селищної ради про визнання заповіту від 12.04.2006 р., посвідченого виконуючим обов’язки нотаріуса м. Москви, недійсним, визнання права власності на спадщину за заповітом від 05.05.1997 р. У березні 2007 р. позивач звернувся до суду із вказаним позовом. Посилався на те, що він є сином К. Л., громадянки Російської Федерації, яка померла 28.04.2006 р. За життя матір 05.05.1997 р. залишила на його ім’я заповіт, згідно з яким все належне їй майно заповіла йому, у тому числі і спірний житловий будинок, розташований у с. Високий Харківського району Харківської області, зареєстрований на її ім’я.

Оскільки спірний житловий будинок, що входить до складу спадкового майна, розташований на території Харківського району, вирішення спору в частині, що стосується нерухомого майна і знаходиться на території України, провадилося Харківським районним судом Харківської області на підставі законодавства України та статей 45, 46, 47 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 10. 11. 1994 р.

Практика вирішення справ за позовами спадкоємців щодо визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва не є однаковою.

Із позовами про визнання права власності на нього можуть звертатися спадкоємці особи, яка здійснила самочинне будівництво. Підставою для цього є ст. 1216 ЦК, згідно з якою спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Статтею 1219 ЦК встановлено перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини. Цей перелік складають ті права і обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою. Право особи на визнання за нею права власності на самочинне будівництво не є таким, що нерозривно пов’язане з особою. Протилежне суперечило б загальним засадам цивільного законодавства, а також призначенню інституту права власності та спадкування.

На підставі наведеного можна зазначити, що спадкоємець особи, яка здійснила самочинне будівництво, спадкує права зазначеної особи, зокрема щодо володіння ним, що надає йому право на вчинення дій з оформлення права власності на самочинне будівництво. Разом з цим на підставі ч. 4 та ч. 7 ст. 376 ЦК можна зробити висновок, що такий спадкоємець набуває обов’язків, зокрема щодо перебудови або знесення самочинного будівництва за власний рахунок.

Оскільки спадкування охоплює перехід всіх прав та обов’язків (за винятком визначених законом, які не можуть входити до складу спадщини), можна зробити висновок, що спадкуванню підлягають і права та обов’язки щодо об’єкта самочинного будівництва, який знаходився у фактичному володінні спадкодавця або був розташований на його земельній ділянці. Адже, незважаючи на те що право власності на самочинне будівництво може бути набутим за рішенням суду як за особою, яка його здійснила, так і за особою, якій належить земельна ділянка, на якій воно зведене, самочинне будівництво як певне майно (річ), яке має економічну вартість, залишається об’єктом цивільних прав та обов’язків, передбачених ст. 376 ЦК України, які заінтересовані особи можуть здійснювати відповідно до вказаної норми. А отже, з огляду на ст. 1218 ЦК України такі права та обов’язки можуть успадковуватись, бо вони не припиняються внаслідок смерті спадкодавця. Вони продовжують існувати доки існуватиме об’єкт самочинного будівництва, який до юридичного оформлення права власності на нього розглядається не як об’єкт нерухомості, який перебуває у власності особи, що його побудувала, а як використані при його зведенні будівельні матеріали, право власності на які саме і успадковується. Інша річ, що спадкуванню підлягає не саме право власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості, а права та обов’язки, передбачені ст. 376 ЦК України, здійснення яких в подальшому може обумовлювати виникнення права власності, обов’язку його перебудови чи знесення.

Зважаючи на це, правильною є практика судів, що розглядають справи за позовами спадкоємців особи, яка здійснила самочинне будівництво, або спадкоємців, які успадкували земельну ділянку, на якій зведене самочинне будівництво, та визнають право власності на самочинне будівництво одразу за такими особами. Разом з цим при вирішенні таких справ необхідно враховувати положення ст. 376 ЦК України та наявність підтверджених матеріалами справи обставин, з якими вказана норма пов’язує можливість визнання права власності на самочинне будівництво.

Подібну позицію викладено в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7, де відзначено: «Якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (частина шоста статті 376 ЦК). До спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення самочинного будівництва переходить обов’язок відшкодувати вартість витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до попереднього стану (частини четверта, сьома статті 376 ЦК)».

Проте при розгляді судами справ про спадкування допускаються інколи помилки та неправильне застосування вказаних вище норм. Так, у справі, розглянутій Харківським районним судом за позовною заявою В. Г. про визнання за нею права власності на частину жилого будинку в порядку спадкування за законом, вказане не було прийнято до уваги. У даній справі позовні вимоги мотивовано тим, що спадкодавець К. М. за свої гроші і своєю працею побудував жилий будинок у с. Черкаські Тишки Харківського району Харківської області. КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» виготовлена технічна документація на жилий будинок, згідно з довідкою виконкому Русько-Тишківської сільської ради № 620 від 25. 07. 2007 р. головним господарем жилого будинку є К. М., який помер 06. 11. 1993 р., але за життя не оформив право власності на жилий будинок. Після його смерті залишились спадкоємці В. Г., К. М., П. З., В. Л. Позивачка В. Г., будучи донькою спадкодавця, прийняла спадщину шляхом фактичного вступу до управління і володіння спадковим майном, оскільки постійно проживала спільно із спадкодавцем на час відкриття спадщини, проте, не отримала свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з відсутністю у спадкодавця правовстановлюючих документів. Рішенням суду визнано право власності на будинок за померлим у 1993 р. К. М. та в порядку спадкування за спадкоємцями В. Г., К. М., П. З., В. Л. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалося.

Суд, визнаючи право власності на будинок за померлим у 1993 р. К. М., обґрунтував рішення положеннями ЦК України 2003 р. щодо права власності на новостворене майно та самочинне будівництво, з чим погодитись не можна. При постанові рішення судом не було враховано, що відповідно до пп. 4 і 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набуття ним чинності, тобто після 1 січня 2004 р. У даному випадку необхідно було застосовувати норми ЦК 1963 р. Відповідно до змісту розд. VII ЦК УРСР, який був чинним на час смерті особи (аналогічні положення ст. 1218 ЦК 2003 р.), до складу спадщини входять лише ті права та обов’язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах. Неправомірність набуття речей у результаті протиправних дій, так само як і незаконне володіння ними, не створює права власності у спадкодавця, а тому й не дає підстав для виникнення його у спадкоємців останнього.

З цього питання в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» зазначено, що якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Крім того, суд безпідставно вирішив питання про права осіб, позбавлених цивільної процесуальної правоздатності, визначивши в резолютивній частині рішення право власності на спірний будинок за померлим у 1993 р. К. М.

При розгляді позовів про визнання недійсними заповітів необхідно враховувати, що спадкування за заповітом регулюється нормами гл. 85 ЦК України та статтями 534, 541, 542–547 ЦК 1963 р. щодо заповітів, складених до набрання чинності ЦК України. За загальними вимогами ЦК України до форми заповіту він складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем, а якщо він не може особисто підписати, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у статтях 1251–1252 ЦК (ст. 1247). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його нотаріального посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч. 1 і ч. 2 ст. 1257 ЦК). Правило абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦК про те, що у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним, нікчемних заповітів не стосується, оскільки щодо них такої можливості не передбачено. Так само до заповіту не можуть застосовуватися і загальні правила ст. 219 ЦК, якою передбачається, що у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочин є нікчемним, але може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Результати проведеного узагальнення свідчать про те, що суди переважно правильно розглядали справи про спадкування.