Враховуючи поважні причини

Стаття 1248 нового Цивільного кодексу передбачає наступне: якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Ця норма, безумовно, необхідна, вона захищає інтереси людей з вадами зору тощо. А як же захист інтересів осіб, які не можуть прочитати зміст заповіту з інших причин, зокрема неграмотності?

За результатами всеукраїнського перепису населення, в Україні є й такі особи і їх відсоток не менший від кількості тих, що захищені згаданою нормою (для прикладу — у Рівненському районі Рівненської області неписьменними є: серед усього дієздатного населення – 1,44 відсотка; серед осіб, старших 55 років — 4,16 відсотка, старших 65 років — а це основний контингент заповідачів — 6,34 відсотка). Здебільшого, до цієї категорії можна віднести: •людей похилого віку, які через сімейні, суспільні чи політичні причини залишились безграмотними (значна кількість таких осіб проживає у сільських районах західних областей, об’єднаних з Україною тільки у 1939 році, — вони, у кращому випадку, закінчили 1—2 класи польської чи румунської школи);•осіб, які не навчалися грамоті у дитинстві через фізичні вади чи хворобу (але ці вади та хвороба зараз не заважали б їм писати, читати, малювати і головне — свідомо сприймати прочитане).

Враховуючи те, що термін „неграмотність’’ може негативно вплинути на імідж України в очах іноземців, які читатимуть цей закон, а також те, що через значні міграційні процеси у нашій державі проживають іншомовні українці, іноземці та особи без громадянства, які, переважно, знають тільки усну українську мову, а писати і читати по-українськи не вміють, вважаю за необхідне ст. 1248 ЦК після слів ’’через фізичні вади’’ доповнити виразом „або з інших поважних причин’’.

Щодо посвідчення заповітів при свідках

Стаття 8 Закону „Про нотаріат’’ покладає на нотаріусів та інших посадових осіб обов’язок додержуватися таємниці вчинення нотаріальних дій і передбачає відповідальність зазначених осіб за порушення цієї таємниці (зокрема, анулювання Свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю тощо).

Я вважаю, що такий обов’язок та відповідальність за недотримання таємниці посвідчення заповітів потрібно покласти і на свідків. У практиці нотаріусів та уповноважених посадових осіб органів місцевого самоврядування, часто зустрічаються випадки, коли спадкоємці за законом, яких заповідач не згадав у своєму заповіті, дізнавшись про цей факт чи від самого заповідача, чи з випадково знайденого заповіту, починають справжнє цькування бідолашної, як правило, старшої людини та обраних нею спадкоємців: погрожують спалити будинок, фізично і морально знущаються над заповідачами тощо.

А буває і навпаки: спадкоємці за заповітом після ознайомлення з ним починають поводити себе як господарі, виживають заповідача з власної оселі, перешкоджають його спілкуванню з сусідами, родичами, не дають можливості заповідачу відмінити вже складений і посвідчений заповіт або скласти інший, щоб ’’поставити’’ таких спадкоємців на місце.

Отже, розголошення змісту заповіту може призвести як до матеріальної, так і до моральної шкоди заповідачу і його спадкоємцям. Із зазначеного вище випливає необхідність доповнити ст. 1255 ЦК частиною 2 такого змісту: ’’Вказані у частині першій цієї статті особи, які винні у порушенні таємниці заповіту, несуть відповідальність, у тому числі матеріальну, в порядку, встановленому законодавством України’’. При цьому, нотаріус чи інша посадова особа, яка має право посвідчувати заповіти, повинна попередити свідків про відповідальність за порушення таємниці заповіту.

Спадкування корпоративних прав

У цій частині статті йдеться про спадкування корпоративних прав, що належать учаснику товариства з обмеженою відповідальністю як одного з найбільш поширених видів господарських товариств. Нагадаю, що ст. 55 Закону „Про господарські товариства’’ відносила вирішення питання про прийняття спадкоємців у ТОВ до компетенції зборів учасників, тобто воно передавалось на розсуд інших учасників товариства, які зі своїх часто суб’єктивних меркантильних міркувань вирішують долю спадкоємців. З одного боку, ця норма захищає учасників товариства. Натомість новий Цивільний кодекс встановлює принципово інший порядок спадкування корпоративних прав. Але водночас ті 5—6 речень, що внесені законодавцем у новий ЦК і Господарський кодекс щодо регулювання цього питання, є все ж таки недостатніми для вирішення всіх назрілих проблем.

Безумовно, значним кроком уперед є норма ст. 147 нового Цивільного кодексу, яка передбачає, що частка у статутному капіталі ТОВ переходить до спадкоємців фізичної особи—учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

Отже, учасники ТОВ можуть заздалегідь подбати про долю своїх корпоративних прав, визначити коло спадкоємців, порядок спадкування цих прав тощо. Але це у випадку, ’’якщо статутом не передбачено’’. Якщо ж установчий документ вимагає згоди учасників на прийняття спадкоємців померлого, то питання захисту спадкоємців від недобросовісних учасників ТОВ залишається відкритим. Корпоративні права Однією з найбільших проблем практиків на сьогодні є ведення спадкових справ осіб, які були при житті власниками корпоративних прав ТОВ та приватних підприємств. Причиною цього є, перш за все, те, що в законодавстві не було чітко визначено саме поняття „корпоративне право’’, процедура переходу права власності на корпоративні права до спадкоємців, не виписана юридична природа приватного підприємства, засновник якого є власником корпоративних прав на це підприємство.

Визначення корпоративних прав зустрічаємо у Законі ’’Про оподаткування прибутку підприємств’’ (в редакції Закону від 22.05.1997 року № 283/97-ВР), відповідно до п. 1.8 ст. 1 якого під корпоративними правами розуміється право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах. Неточність цього формулювання, яке приписує право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи його засновникам, тоді як при реєстрації такої юридичної особи вона стає власником внесків засновників (наприклад, ст.12 Закону ’’Про господарські товариства), та відсутність будь-яких офіційних роз’яснень чи тлумачень може призвести до видачі свідоцтва про право на спадщину не на частку в майні товариств (приватного підприємства), пропорційну частці померлого у статутному фонді, а на майно, що було внесене померлим до статутного фонду, або його грошовий еквівалент.

На мою думку, неправильним є і видача свідоцтва про право на спадщину на майно приватних підприємств, засновник якого помер до ліквідації таких підприємств та визначення активів, що залишаються після розрахунку з усіма кредиторами цих підприємств. Це порушення, гадаю, може бути викликане з двох причин: 1) незнання вищезгаданих правових норм, розміщених у законодавчих актах, віддалених від нотаріального провадження; 2) нечіткість самого терміна ’’корпоративний’’, який походить від латинського ’’согрогаtiо’’ (спілка), і нотаріуси вважають, що відносно підприємства, заснованого на власності однієї особи, не можна говорити про корпоративні права, оскільки це не відповідає ст. 1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств’’. Враховуючи вищесказане, а також те, що чинним законодавством не визначена доля приватних підприємств у тій правовій формі, в якій вони існують на сьогодні, а перелік видів юридичних осіб, зазначений у ст. 83 ЦК не є вичерпним, а також для подальшого уникнення нотаріусами таких помилок, вважаю за необхідне уточнити визначення корпоративних прав, подане у ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України від 16.01.2003 року, яке, на мою думку, більш чітке і юридично правильне, виклавши цю норму в такій редакції: ’’Корпоративні права—це права особи, частка якої визначена у статутному капіталі (майні) господарської організації (підприємницького товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної чи фізичної особи або юридичної особи в іншій встановленій законодавством організаційно-правовій формі), що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами’’. Більше того, пропоную цю норму продублювати у Розділі III ’’Об’єкти цивільних прав ЦК України’’.

Не менш проблемним є питання управління приватним підприємством, померлий засновник якого одноосібно здійснював керівництво цим підприємством, не призначаючи ні заступників, ні бухгалтера.

За даними, наданими банківськими установами Рівненської та Волинської області, такі підприємства складають 60 відсотків від усіх приватних підприємств. І тільки через те, що середній вік засновників приватних підприємств 40—50 років, а середній вік смертності чоловічого населення, зокрема, в Рівненському районі становить 59 роки (беру до уваги ці дані, оскільки понад 80 відсотків засновників таких підприємств — чоловіки), — ця проблема поки що виникає перед нотаріусами і спадкоємцями не так часто. Але проблема є. По-перше, після смерті власника такого підприємства припиняється його господарська діяльність: не укладаються договори, не ведуться банківські операції, не сплачуються податки, не відпускається і не приймається продукція. По-друге, немає можливості провести ліквідацію такого підприємства хоча б з тієї причини, що законодавством України не передбачено відповідної підстави ліквідації підприємства і виключення його з державного реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.

Оскільки власність підприємства не входить до складу спадкового майна померлого засновника, нотаріус не може призначити особу, яка б управляла майном підприємства та охороняла його.

На мою думку, може бути два виходи: 1) включити у перелік обов’язкових вимог до установчих документів приватних підприємств і господарських товариств (ст. 88 ЦК), заснованих на власності однієї фізичної особи, положення про управління таким приватним підприємством чи товариством із обмеженою відповідальністю на випадок смерті засновника, правонаступництво тощо; 2) у частині 1 ст. 1285 ЦК слова „є майно, яке потребує’’ замінити словом ’’є майно, майнові чи корпоративні права, які потребують’’.

Закон України „Про нотаріат’’ Закон України „Про господарські товариства’’ Цивільний кодекс України Закон України ’’Про оподаткування прибутку підприємств’’ Господарський кодекс України

Автор: Павлюк І.

Джерело: http://www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/publications/?aid=108&rid=27