Ухвала колегії суддів Судової палати

у цивільних справах Верховного Суду України

від 14 грудня 2005 р.

(в и т я г)

У лютому 2004 р. М.А.Й. звернулася до суду з позовом до М.Г.П., К.Г.П. та М.В.П., третя особа на стороні відповідача — Четверта київська державна нотаріальна контора (далі — Нотаріальна контора), про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування.

Позивачка М.А.Й. указувала, що після смерті її сина М.П.А. 14 лютого 2003 р. відкрилася спадщина на 1/2 частину квартири у м. Києві. У липні 2003 р. вона подала до Нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, однак у грудні 2003 р. державний нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Посилаючись на зазначене, а також на те, що інших два спадкоємці — доньки покійного К.Г.П. та М.В.П. — відмовилися від належних їм часток у спадщині на її користь, просила визнати за нею право власності на 3/8 частини спірної квартири.

Подільський районний суд м. Києва рішенням від 12 листопада 2004 р. позов задовольнив частково: за позивачкою визнав право власності на 1/4 частину спірної квартири.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 24 лютого 2005 р. зазначене рішення скасував та ухвалив нове, яким у позові відмовив.

У касаційній скарзі М.А.Й. просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду Украї-ни, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 202 ЦПК 1963 р., який був чинним на час розгляду спору в суді, рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Пленум Верховного Суду України в п. 1 постанови від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення» роз’яснив, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, а за їх відсутності — на підставі закону, що регулює такі відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачка не прийняла спадщину після смерті сина у встановленому законом порядку, оскільки подана нею до державної нотаріальної контори заява про прийняття спадщини не була належно оформлена.

Однак з таким висновком погодитися не можна. Так, згідно зі ст. 549 ЦК 1963 р., який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до п. 110 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (за-тверджена наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 р. № 18/5; зареєстрований в Міністерстві юстиції України 7 липня 1994 р. за № 152/361) заяви про прийняття спадщини, про відмову від неї та про видачу свідоцтва про право на спадщину повинні бути зроблені в письмовій формі.

Справжність підпису особи на заяві, поданій до нотаріальної контори, про прийняття спадщини повинна бути нотаріально посвідчена.

Якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не посвідчена, надійшла до нота-ріальної контори поштою, вона приймається дер-жав-ним нотаріусом, а спадкоємцю пропонується надіслати оформлену належним чином заяву або прибути особисто до державної нотаріальної контори.

Суд дійшов висновку, що позивачка в межах встановленого законом строку подала заяву про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, надіславши поштою. Справжність її підпису на заяві нотаріально посвідчена не була. Однак нотаріус, прийнявши заяву, не запропонувала позивачці надіслати оформлену належним чином заяву або ж прибути до Нотаріальної контори особисто, а після закінчення строку для прийняття спадщини відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину з інших підстав.

Також суд встановив, що заяву про прийняття спадщини до Нотаріальної контори подала саме позивачка і ця заява дійсно відповідає її волевиявленню.

За таких обставин висновок суду про неприйняття позивачкою спадщини є неправильним, а ухвалене на його підставі рішення суду не можна визнати законним.

Таким чином, суд апеляційної інстанції допу-стив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК це є підставою для скасування судового рішення і залишення в силі рішення суду першої інстанції, яке було помилково скасоване апеляційним судом.

Ураховуючи наведене та керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М.А.Й. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2005 р. скасувала і залишила в силі рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 ли-стопада 2004 р.

Джерело: http://www.scourt.gov.ua/