Спадкове право – це насичена різноманітними, невластивими іншим інститутам цивільного права поняттями та термінами сфера правовідносин. Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, викликав справжню революцію в регулюванні спадкових правовідносин порівняно зі старим цивільним законодавством. Радикальні зміни спричинили численні дискусії, наприклад, щодо черг спадкоємців за законом, порядку прийняття спадщини, порядку виконання заповіту тощо. Положення, які регулюють спадкування за правом на обов’язкову частку, також зазнали певних змінення. Але дискусії, які точаться навколо них, охоплюють не лише нововведення. Одним із головних питань є те, до якого виду спадкування необхідно відносити спадкування за правом на обов’язкову частку.

Особи, що завжди спадкуватимуть

Цивільний кодекс України (далі – ЦК) регулює спадкування за правом на обов’язкову частку в ст. 1241. Відповідно до ч. 1 цієї статті, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Це означає, що навіть у разі, якщо перелічені особи не зазначені у заповіті як спадкоємці, вони все одно спадкують певну частину майна спадкодавця. Дане положення не є новим для вітчизняного цивільного законодавства – його аналог існував і в ЦК УРСР 1963 року. Стаття 535 старого ЦК визначала, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка). На фоні загального розширення законодавчого закріплення інституту спадкових правовідносин у частині спадкування за правом на обов’язкову частку також існують помітні зміни. Порівнюючи відповідні положення двох Цивільних кодексів, вбачається ряд розбіжностей: розмір обов’язкової частки (від двох третин вона зменшилася до половини), а також коло осіб, яким належить право на обов’язкову частку (утриманці виключені з їх числа і віднесені до спадкоємців п’ятої черги за законом; до речі, поняття утриманця теж змінено).

Три точки зору

Дискусія, яка точиться навколо спадкування за правом на обов’язкову частку, стосується природи даного інституту спадкового права. Обговорюється питання, до якого виду спадкування слід відносити спадкування за правом на обов’язкову частку. Основних точок зору тут три: спадкування за правом на обов’язкову частку є різновидом спадкування за заповітом, різновидом спадкування за законом або окремим, третім видом спадкування.

Чинний ЦК України розрізняє два види спадкування: за законом і за заповітом. То, чи можна спадкування за правом на обов’язкову частку віднести до якогось з них або виокремити його в окремий вид?

Спадкування за заповітом – це визначений фізичною особою порядок розподілу свого майна між спадкоємцями на випадок смерті (ст. 1233 ЦК). Спадкування за правом на обов’язкову частку застосовується щодо визначених у законі спадкоємців тільки при спадкуванні за заповітом. При спадкуванні за законом цей порядок не може мати місце, оскільки втрачається його мета – забезпечити визначене коло спадкоємців частиною майна спадкодавця, навіть якщо спадкодавець умисно позбавив їх спадщини.

Найпоширенішим доводом того, що спадкування за правом на обов’язкову частку слід відносити до спадкування за заповітом, є розташування ст. 1241 у главі 85 ЦК під назвою «Спадкування за заповітом».

Не можна не погодитися, що спадкування за правом на обов’язкову частку є елементом процесу спадкування за заповітом. Саме цим і обумовлено розташування ст. 1241 у главі ЦК, присвяченій спадкуванню за заповітом. Але чи можна на цій основі стверджувати, що спадкування за правом на обов’язкову частку за своєю природою є різновидом спадкування за заповітом?

Проти віднесення спадкування за правом на обов’язкову частку саме до спадкування за заповітом можна навести наступні факти.

Якщо спадкоємці за правом на обов’язкову частку не зазначені в заповіті, вони не є спадкоємцями за заповітом. Оскільки спадкування за заповітом стосується лише осіб, визначених спадкодавцем у заповіті, то спадкоємці за правом на обов’язкову частку, які не визначені спадкоємцями за заповітом, мають відношення лише до спадкування за правом на обов’язкову частку, а процес спадкування за заповітом їх не стосується.

У разі, якщо спадкоємці за правом на обов’язкову частку зазначені в заповіті як спадкоємці, вони стають учасниками двох процесів спадкування – за заповітом та за правом на обов’язкову частку. Тобто спадкування за правом на обов’язкову частку все одно відбувається незалежно від спадкування за заповітом.

Існує думка, що спадкування за правом на обов’язкову частку не можна відносити ані до спадкування за заповітом, ані до спадкування за законом. Дійсно, спадкування за правом на обов’язкову частку має ряд особливих характеристик, які відрізняють цей порядок від спадкування за законом та за заповітом.

Наприклад, спадкування за правом на обов’язкову частку відбувається, хоча і лише при спадкуванні за заповітом, але формально самостійно. Спадкоємці за правом на обов’язкову частку виступають у цій ролі незалежно від того, чи є вони ще й спадкоємцями за заповітом.

Щодо спадкування за законом, то це визначений державою порядок розподілу спадкового майна між спадкоємцями, який застосовується у разі відсутності заповіту. Це, по суті, визначення державою того, до кого із спадкоємців та в яких частинах переходить майно померлого, якщо спадкодавець не виразив своєї волі щодо того, кому він бажає передати своє майно після смерті. Спадкування за законом застосовується, якщо немає письмового нотаріально завіреного розпорядження особи (заповіту), в якому визначено спадкоємців, до яких майно має перейти після смерті заповідача. При спадкуванні за законом спадкування за правом на обов’язкову частку не застосовується, тому що в цьому немає потреби. Розподіл майна спадкодавця і так відбувається між тими особами, які мають право на обов’язкову частку, якби спадкування відбувалося за заповітом. За віднесення спадкування за правом на обов’язкову частку до різновиду спадкування за законом говорить схожість змісту цих порядків. Обидва вони визначені нормами права, тобто державою, і не залежать від волі спадкодавця. Мета обох цих порядків – забезпечення майном спадкодавця його найближчих родичів (кола їх майже повністю збігаються). Отже, хоча спадкування за правом на обов’язкову частку є елементом процесу спадкування за заповітом, природа його видається ближчою до спадкування за законом.

Аналіз першоджерел

Більшість статей ЦК щодо спадкових правовідносин запозичені з положень Римського приватного права. Ясність щодо природи спадкування за правом на обов’язкову частку вносить історія розвитку римського приватного права. Для дослідження його положень, які регулювали спадкові відносини, необхідно звернутися до відповідних джерел.

За часів Римської імперії заповіти були усними, публічними і, як правило, оголошувалися на народних зборах. Одним із принципів римського спадкового права, який присутній і в сучасному регулюванні даних відносин, була свобода заповіту. Хоча заповідач мав право призначити своїм спадкоємцем будь-яку особу, не обов’язково з числа родичів, суворість моральних засад, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавця від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту попри сімейні інтереси. Спадкоємці, зазвичай, були членами сім’ї заповідача. Проте згодом, зі зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім’ї, послабленням суворості моральних норм та інших факторів свобода заповіту призводила до того, що заповідачі все частіше призначали своїми правонаступниками сторонніх осіб, обходячи найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Так поступово виникала необхідність у певному обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов’язаний був перерахувати поіменно всіх своїх підвладних (heredes sui). При цьому він міг позбавити їх спадщини. Ставка робилася на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних, насамперед дітей, заповідач не наважиться. Від такого кроку його мала зупинити громадська думка. Практика довела неспроможність таких формальних обмежень вплинути на заповідачів – вони все частіше наважувалися позбавляти своїх найближчих родичів спадщини, привселюдно оголошуючи про це. Потрібні були більш радикальні методи. Їх виробила практика центумвіральних судів, до компетенції яких входив розгляд спорів про спадкування. З’явилося правило, за яким заповідач був зобов’язаний не тільки перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов’язкову) частку спадщини. У супротивному випадку обійдений спадкоємець мав право пред’явити спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Преторська практика визначила коло осіб, які мали право на обов’язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім безпосередньо підвладних, до цього кола стали відносити ще й емансипованих дітей (з певної причини звільнених від батьківської влади). Пізніше, у класичний період, право на обов’язкову частку одержали всі низхідні та висхідні родичі безумовно, а повнорідні та єдинокровні брати і сестри заповідача – за умови, що спадкоємцями були визначені недостойні особи. Обов’язкова частка визначалася четвертинною законною часткою, тобто однією четвертою тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. За наявності поважних причин (посягання на життя заповідача, одруження дочки без згоди батьків до 25 років тощо) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов’язкову частку.

Джерела містять свідчення Папініана: «Про заповіт говориться, що він складений не за правом, якщо не були дотримані правові ритуали; або він стає нікчемним, якщо був обійдений син, що знаходився під владою домовладики; або він знесилюється іншим заповітом, на підставі якого може з’явитися інший спадкоємець, або через природження «свого спадкоємця»; або він виходить із застосування через те, що спадщина не прийнята». У результаті, за преторським правом рідні діти заповідача мали бути або призначені спадкоємцями, або прямо проголошені такими, що позбавляються спадщини. Однак, пізніше, якщо в заповіті вони не були згадані, то такий заповіт не визнавався недійсним. Такі спадкоємці отримували свою частину спадкового майна відповідно до рішення суду. У цьому разі йшлося про спадкування проти заповіту, а не про спадкування без заповіту.

Проаналізувавши хід утвердження інституту отримання найближчими родичами спадкодавця певної частини його майна, не важко знайти відповіді на дискусійні питання. Як вбачається, з появою необхідності забезпечення прав певних осіб на спадкове майно, заповідача зобов’язували визначити їх своїми спадкоємцями. Тобто спадкування ними відбувалося за заповітом. Але згодом, через неефективність даного регулювання, держава надала можливість обійденим особам, визначеним законом, оскаржити рішення заповідача і отримати свою обов’язкову частку через суд. Сьогодні ж держава повністю взяла на себе функцію надання визначеним особам частини майна спадкоємця, незалежно від змісту заповіту.

Фактично своїм регулюванням норми права ніби «підправляють» зміст заповіту. Тоді, чи доречно в цьому випадку говорити про спадкування за заповітом? Результатом регулювання даних питань у Римській імперії стала можливість спадкувати за рішенням суду. Заповіт при цьому залишався в силі, але ці особи спадкували «проти заповіту», «всупереч ньому». Тобто спадкування певними особами обов’язкової частки спадкового майна поступово перейшло від порядку спадкування за заповітом до порядку спадкування за рішенням суду, а сьогодні дійшло і до порядку спадкування за законом.

Можливість відмови

Визначившись із природою спадкування за правом на обов’язкову частку, постає питання, чи можна відносити спадкоємців за правом на обов’язкову частку до спадкоємців за законом. На цій основі виникають деякі неузгодженості між наявними правовими нормами вітчизняного цивільного права.

Так, цікаво, чи може спадкоємець за правом на обов’язкову частку від неї відмовитись? За загальним правилом, встановленим ст. 1273 ЦК, спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини шляхом подання до нотаріальної контори відповідної заяви протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Дана норма чітко визначає спадкоємців, які мають право відмовитися від спадщини: спадкоємці за заповітом та спадкоємці за законом. У той же час, ЦК України не містить їх чіткого правового визначення. Опосередковано з відповідних статей випливає, що спадкоємці за заповітом – це особи, призначені такими заповідачем (ч. 1 ст. 1235 ЦК), а спадкоємці за законом – це особи, які мають право спадкування почергово, за умови відсутності заповіту (ч. 1 ст. 1258 ЦК). Питання, до якого з цих видів спадкоємців слід відносити спадкоємців за правом на обов’язкову частку, також не врегульовано, але проаналізувавши зміст наведених законодавчих визначень, можна дійти висновку, що ні до тих, ні до інших спадкоємці за правом на обов’язкову частку не підпадають.

ЦК України заводить розглядувану дискусію в глухий кут. У випадку, якщо відносити спадкування за правом на обов’язкову частку до спадкування за заповітом або за законом, то відмова від обов’язкової частки можлива, але саме віднесення спадкоємців до існуючих визначень – ні. Якщо дотримуватись точки зору, що спадкування за правом на обов’язкову частку є окремим самостійним видом спадкування, то відповідно до загального правила (ст. 1273 ЦК), відмовитися від обов’язкової частки взагалі не можна.

Міркування щодо доцільності відмови від обов’язкової частки також потребують уваги. Розмір обов’язкової частки вираховується за такою формулою: від усього спадкового майна необхідно відняти пасиви (борги), розділити залишок на кількість спадкоємців за законом, а потім розділити ще на 2. До складу обов’язкової частки не входять борги спадкодавця, тобто нічого «поганого» і «обтяжуючого» у цій частині спадкового майна не міститься. Тоді, можливо, початковий задум полягає в тому, що обов’язкова частка нічим не обтяжена, але і відмовитись від не можна?

На жаль, дослідження витоків не дає відповіді на поставлені питання. Адже правила спадкування за часів Римської імперії передбачали вольове рішення спадкодавців, обійдених у заповіті, – вони могли успадкувати належну їм обов’язкову частку майна на підставі рішення суду. Пред’явлення відповідного позову й було вольовим усвідомленим рішенням спадкоємців. Сьогодні ж все інакше – отримання обов’язкової частки гарантується державою апріорі – необхідно лише оформити це у державного нотаріуса. Питання залишається відкритим для роздумів.

На практиці дане питання не викликає особливих проблем, тому що бажання особи від чогось відмовитись рідко зустрічає супротив державних нотаріусів. Вони діють за принципом цивільного права «дозволено все, що не заборонено законом». Тобто сьогодні у будь-якому випадку існує можливість відмовитися від обов’язкової частки, оскільки прямої заборони для цього немає.

Дивись у корінь

 Сучасне цивільне законодавство України внесло певні зміни до порядку спадкування за правом на обов’язкову частку. Сьогодні, на відміну від правил спадкування у Римській імперії, спадкоємець не має права позбавити обов’язкової частки визначених законом осіб. Розмір обов’язкової частки та коло осіб, які мають право на спадкування обов’язкової частки, постійно змінюються. Право на обов’язкову частку – своєрідна гарантія для визначеного кола осіб з боку держави. Зміст гарантії полягає в тому, що ці особи у будь-якому випадку, незалежно від волі спадкодавця, отримають частину спадкового майна. Природа його була і залишається незмінною – розподіл спадкового майна здійснюється державою, і спадкування відбувається за законом. Пояснення природи даного інституту слід шукати серед положень Римського приватного права. Дискусія щодо цього питання виникла на «рівному місці», і для її вирішення достатньо проаналізувати витоки сучасного цивільного права. Воістину «Historia magistra vitae» – «Історія – вчитель життя».

Автор: Сураєва В.

http://www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/publications/?aid=1598&rid=59